Візуалка. Сумно

Це навіть не назва посту. Це просто заголовок вкладки в мене в Мозілі. Але виглядає на те, що він буде і назвою, бо дуже точно передає мої враження від "візуалки" на сумно.ком'і.

Коли ми з Логвиненком пили каву-чай минулого тижня, він спитав, до якого розділу я хочу докластися. Складне питання. Я ж як людина воїстину ренесансова не обмежую себе видами й жанрами мистецтва, яке, до того ж, в сучасному світі вже з трудом надається до будь-яких подібних поділів.

Але побачивши "візуалку", я зрозуміла - це воно. Найбідніший, найсумніший і найбільш нецікавий розділ.

Блоґери! Де ви? Це просто фантастика, що ви читаєте сучукр літературу й слухаєте сучукр музику (і не тільки). Активно творити, читати сучасну (переважно молоду) літературу і писати про неї - це більше, ніж можна було мріяти ще років зо 5 тому. Але чому візуальне мистецтво не зачіпає?

До речі, цікаво: все-таки не зачіпає чи просто слів немає? Немає чим описувати побачене? Немає мови, якою можна говорити про сучасне мистецтво? Немає контексту/системи/мистецької реальності, яка вможливлює розуміння і провокує вербалізувати почуття?

Тобто - нецікаво чи незрозуміло? Чи спочатку незрозуміло, а тоді вже не цікаво?

Бо невже сьогодні немає нічого цікавішого за снігові скульптури (в Канаді), льодове мистецтво у Черкасах чи виставку Андрія Кулагіна? Коли вже й писати про нові графіті на Вознесеському, то чи справді найважливіше, що сірі стіни стали кольоровими і що в малюнках вгадуються інструменти майбутніх художників?

Тільки за цей місяць і тільки у Києві (обмежуся Києвом, бо Україною цього місяця не їздила, а що за цей місяць відбулося в Парижі, куди їздила, не влізе в жоден пост), зокрема:

ПАЦ відкрив Сем-Тейлор Вуд і найбільшу збірну виставку сучасного російського мистецтва - "21 Росія" - зріз грошей і парадоксів мислення;

галерея "Колекція" в Російському музеї зробила велику ретроспективу Олександра Ройтбурда - 20 років одного з найяскравіших вітчизняних художників;

там само - Давід Бурлюк, американський період з приватних колекцій, промовисте свідчення того, як вимирає художник;

"Плоские Настоящие" Олександра Верещака, колись одного з дуже небагатьох українських медіа-митців, в "КиївФайнАрті" - теж історія вимирання: "що стається з художником в ситуації, коли художником бути неможливо";

"Я Галерея" традиційно показала Андрія Сагайдаковського - і це єдина можливіть побачити його в Києві;

та Марія Примаченко в Музеї декоративного мистецтва, блін! Найбільша виставка в Україні ever!

Невже нецікаво? Невже ні в кого руки не чухаються написати, розповісти, посперечатися, та обуритися, врешті-решт?